Історія справи

Ухвала КГС ВП від 05.04.2018 року у справі №910/16157/14
Постанова ВГСУ від 18.02.2015 року у справі №910/16157/14
Постанова ВГСУ від 19.05.2015 року у справі №910/16157/14
Постанова ВГСУ від 27.10.2014 року у справі №910/16157/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2015 року Справа № 910/16157/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Татькова В.І.,

Шевчук С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод"

на рішення господарського суду міста Києва від 10 вересня 2014 року

та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 грудня 2014 року

у справі № 910/16157/14

господарського суду міста Києва

за позовом Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк"

до відповідачів 1. Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод"

2.Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентіна"

третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "Електросталь"

про стягнення 313 967 005,28 грн.

за участю представників

позивача - Ананійчук О.А., Химчук А.В.

відповідачів - 1. Курений С.В.

2. не з'явився

третьої особи - Ципляк П.С.

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" звернулось з позовом до відповідачів 1. Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод" та 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентіна" про солідарне стягнення з Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентіна" заборгованості за кредитним договором № 70 від 23 грудня 2010 року у розмірі 26714237,07 дол США, що за курсом НБУ становить 313967005,28 грн.

У процесі розгляду справи до участі у справі було залучено Товариство з обмеженою відповідальністю "Електросталь" в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що ТОВ «Електросталь» не виконало в повному обсязі зобов'язань за кредитним договором №70 від 23.12.2010, у зв'язку з чим станом на 28.07.2014 утворилася заборгованість, яка включає прострочену заборгованість за кредитом у сумі 22 398 917,80 доларів США; строкову заборгованість зі сплати відсотків, нарахованих за період з 25.06.2014 по 27.07.2014, у сумі 277 186,61 доларів США; прострочену заборгованість зі сплати відсотків, нарахованих за період з 25.10.2013 по 24.06.2014, у сумі 1 817 521,50 доларів США, а також виникли підстави для нарахування пені: за несвоєчасну сплату відсотків за період з 01.11.2013 по 28.07.2014 р. - у сумі 102 560,03 доларів США та за несвоєчасне повернення кредиту за період з 01.10.2013 по 28.07.2014р - у сумі 1 891 119,61 доларів США; крім того, позивачем було нараховано три відсотки річних за прострочення повернення кредиту за період з 01.10.2013 по 27.07.2014р. - в сумі 407 781,69 доларів США, і три відсотки річних за прострочення сплати відсотків за період з 01.11.2013 по 27.07.2014р. - в сумі 19 149,83 доларів США.

Вимоги до відповідача-1 обгрунтовані порукою, що виникла на підставі договору поруки №70/Z-5 від 23.12.2010, а також тим, що відповідач-1 не виконав вимоги щодо сплати заборгованості основного боржника ТОВ «Електросталь», які направлялися позивачем відповідачеві-1 згідно з листами №9189-1/1-2 від 10.12.2013 р., №9760/1-2 від 31.12.2013 р. та №665/1-2 від 03.02.2014 р.

Нормативно свої вимоги до відповідача-1 позивач обґрунтував посиланнями на положення ст.ст. 193, 232 ГК України, 258, 526, 546, 547, 553-555, 610, 625, 1050, 1054 ЦК України.

Вимоги до відповідача-2 були обґрунтовані в позовній заяві умовами договору поруки №70/Z-7 від 28.07.2014, та нормативно мотивовані приписами ст.ст. 543, 553 ЦК України.

Рішенням господарського суду міста Києва від 10 вересня 2014 року (суддя Босий В.П.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11 грудня 2014 року (судді Буравльов С.І., Шапран В.В., Андрієнко В.В.) у справі № 910/16157/14 позовні вимоги задоволено повністю, стягнуто солідарно з Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Авентіна" прострочену заборгованість у розмірі 22398917,80 дол. США, що еквівалентно 263249933,92 грн., строкову заборгованість зі сплати процентів у розмірі 277186,61 дол. США, що еквівалентно 3257717,96 грн., прострочену заборгованість зі сплати відсотків у розмірі 1817521,50 дол. США, що еквівалентно 21360961,23 грн., пеню за несвоєчасну сплату відсотків у розмірі 102560,03 дол. США, що еквівалентно 1205367,21 грн., пеню за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 1891119,61 дол. США, що еквівалентно 19875385,48 грн., 3% річних за прострочення повернення кредиту у розмірі 407781,69 дол. США, що еквівалентно 4792575,42 грн., 3% річних за прострочення сплати процентів у розмірі 19149,83 дол. США, що еквівалентно 225064,06 грн.

Не погоджуючись з вищезазначеними рішенням та постановою відповідач-1 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд, зазначаючи на допущені порушення і неправильне застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

У касаційні скарзі відповідач-1 зазначає, що порука, опосередкована договором поруки №70/Z-5 від 23 грудня 2010 року, є припиненою, судами попередніх інстанцій не досліджувалося питання правомірності застосування позивачем підвищеної ставки плати за користування кредитом, не вивчалося питання настання обставин, які значно ускладнили або унеможливили виконання третьою особою зобов'язань за кредитним договором, непереборної сили.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23.12.2010 р. між ПАТ «ВТБ Банк» (банк) та ТОВ «Електросталь» (позичальник) було укладено кредитний договір № 70 (далі - кредитний договір).

Відповідно до п. 1.1 кредитного договору банк на умовах цього договору зобов'язується надати позичальнику кредит в сумі 30 000 000 дол. 00 центів США, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути банку кредит не пізніше 22 грудня 2013 року, а також сплатити плату за кредит та виконати інші зобов'язання у повному обсязі на умовах та в строки, визначені даним договором.

Згідно з п. 1.3 кредитного договору виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором забезпечується, зокрема, порукою відповідача-1.

На виконання умов кредитного договору позивачем було надано ТОВ «Електросталь» кредит на загальну суму 30 000 000,00 дол США, що підтверджується меморіальними ордерами № 33192 від 24.12.2010 р. та № 13002 від 28.12.2010 р., а також банківськими виписками по рахунках обліку кредитної заборгованості.

Однак, позичальник свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі не виконав, у зв'язку з чим його заборгованість перед позивачем склала 26714237,07 доларів США, що еквівалентно 313 967 005,28 грн.

23 грудня 2010 року між ПАТ «ВТБ Банк» та Відкритим акціонерним товариством «Донецький Металопрокатний Завод», правонаступником якого є ПАТ «ДМПЗ» було укладено договір поруки № 70/Z-5.

Відповідно до п. 1.1 договору поруки № 70/Z-5 поручитель поручається перед банком за виконання ТОВ «Електросталь» зобов'язань, що виникли на підставі кредитного договору або можуть виникнути на підставі нього в майбутньому.

Згідно зі ст. 1.3 договору поруки № 70/Z-5 сторони договору встановили, що зобов'язання поручителя перед банком є безумовними і для їх виконання ніяких інших умов, крім передбачених цим договором та кредитним договором, не потребується.

Сторони договору визначили, що у випадку порушення позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, поручитель і позичальник несуть солідарну відповідальність перед банком у повному обсязі зобов'язань позичальника за кредитним договором, включаючи повернення кредиту, сплату нарахованих процентів за користування кредитом, комісій, неустойки (пені, штрафів) та відшкодування збитків, пов'язаних з порушенням виконання зобов'язань позичальником (п. 2.1 договору поруки).

Пунктом 2.8 договору поруки № 70/Z-5 передбачено, що вимога банку вважається отриманою поручителем, якщо банк надіслав її поштою, кур'єром, телефоном або вручена особисто під розпис поручителю/уповноваженій особі поручителя за адресою поручителя, вказаною в цьому договорі, або повідомлену банком поручителю згідно з п. 2.9 цього договору.

Так, листами-вимогами №665/4-2 від 03.02.2014 р., №9760/1-2 від 31.12.2013 р. та №9189-1/1-2 від 10.12.2013 р. позивач звертався до ПАТ «ДМПЗ» про погашення останнім суми заборгованості боржника за кредитним договором.

Крім того, 28.07.2014 р. між ПАТ «ВТБ Банк» та ТОВ «Авентіна» було укладено договір поруки №70/Z-7.

Згідно з п. 1.1 договору поруки №70/Z-7 поручитель поручився перед банком за виконання ПАТ «ДМПЗ» зобов'язань по сплаті банку заборгованості у розмірі 313 967 005,28 грн, що є еквівалентом 26 714 237,07 дол США за курсом НБУ станом на дату укладення цього договору, яка виникла згідно з положеннями основного договору та на підставі листів-вимог кредитора до боржника №665/4-2 від 03.02.2014 р., №9760/1-2 від 31.12.2013 р. та №9189-1/1-2 від 10.12.2013 р.

При цьому, основним договором за змістом договору поруки №70/Z-7 сторонами визначений договір поруки № 70/Z-5, укладений між позивачем та відповідачем-1.

Поручитель відповідає перед банком за виконання зобов'язання у тому ж розмірі, що і боржник, з урахуванням п. 1.1 цього договору (п. 1.2 договору поруки).

29 липня 2014 року ТОВ «Авентіна» було отримано вимогу позивача про необхідність виконання зобов'язання, передбаченого договором поруки №70/Z-7, а саме сплати на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованості у розмірі 26 714 237,07 дол США, яка (вимога) не була виконана ТОВ «Авентіна».

Приймаючи рішення від 22 вересня 2014 року про задоволення позову, місцевий господарський суд виходив з того, що матеріалами справи підтверджується: існування заборгованості третьої особи перед позивачем за кредитним договором; порушення третьою особою виконання зобов'язання з повернення такої заборгованості; звернення позивача до відповідача-1, як поручителя, з вимогою погасити заборгованість; невиконання відповідачем-1 зобов'язань за договором поруки №70/Z-5; звернення позивача до відповідача-2 як до поручителя за договором поруки №70/Z-7, з вимогою погасити утворену заборгованість; невиконання відповідачем-2 зобов'язань за договором поруки №70/Z-7.

Апеляційний господарський суд підтримав позицію суду першої інстанції, зазначивши про неможливість застосування Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичних операцій» з огляду на набрання ним чинності після рішення суду першої інстанції та відсутність в матеріалах справи належних доказів здійснення відповідачем-1 діяльності на території населених пунктів, де здійснюється антитерористична операція.

Крім того, відхиляючи доводи відповідача-1 щодо припинення поруки, судом апеляційної інстанції було зазначено, що 07.04.2011 р. між позивачем та третьою особою було укладено договір № 2 про внесення змін до кредитного договору № 70 від 23.12.2010 р., згідно з яким було дійсно розширено обсяг обов'язків третьої особи, як позичальника за кредитним договором, та встановлено додаткову підставу застосування до третьої особи підвищеної процентної ставки, що призвело до збільшення обсягу відповідальності відповідача-1, як поручителя.

Дійсно, 07.04.2011 р. між позивачем та відповідачем-1 було укладено договір №1 про внесення змін до договору поруки №70/Z-5 від 23.12.2010 р., за змістом п. 1 якого передбачено, що кредитний договір включає, зокрема: кредитний договір № 70 від 23.12.2010 р. та договір №2 від 07.04.2011 р. про внесення змін до кредитного договору № 70 від 23.12.2010 р., однак договір №3 від 28.09.2011 р. про внесення змін до кредитного договору № 70 від 23.12.2010 р. та договір №4 від 20.12.2011 р. про внесення змін до кредитного договору № 70 від 23.12.2010 р. не підпадають під розширений обсяг повноважень договору поруки.

Отже, висновок апеляційної інстанції, про те, що підписуючи вищезазначений договір про внесення змін до договору поруки № 70/Z-5 від 23.12.2010 р., відповідач-1 погодився зі змінами до кредитного договору, що унеможливлює припинення поруки в порядку ч.1 ст.559 ЦК України є передчасними, оскільки договір №3 від 28.09.2011 р. про внесення змін до кредитного договору № 70 від 23.12.2010 р. та договір №4 від 20.12.2011 р. про внесення змін до кредитного договору № 70 від 23.12.2010 р. були підписані після внесення змін до договору поруки № 70/Z-5 від 23.12.2010 р.

Колегія суддів вважає необґрунтованими висновки місцевого та апеляційного господарських судів про встановлення умовами договорів поруки №70/Z-5 від 23.12.2010 р. та №70/Z-7 від 28.07.2014 р. солідарного обов'язку відповідачів перед позивачем.

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання останнім свого обов'язку та відповідає за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, відповідно до частин першої та другої статті 554 ЦК України, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Отже, статтею 554 ЦК України передбачено солідарну відповідальність боржника і поручителя за договором поруки, а не декількох поручителів за різними договорами поруки, оскільки поручителі за різними договорами поруки не є солідарно зобов'язаними особами між собою. В такому разі кредитор має право пред'явити вимоги до кожного із поручителів окремо на підставі відповідного договору поруки (постанова Верховного суду України від 11.11.2014 №919/699/13).

У відповідності до ч. 3 ст. 554 ЦК України, особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Ця норма не може бути застосована до правовідносин, що виникли з декількох договорів поруки, оскільки поручителі не несуть солідарної відповідальності один перед одним, якщо інше не передбачено договором, і таку поруку не можна вважати їхньою спільною (п. 4.1.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24 листопада 2014 року №1).

Із змісту наведених норм матеріального права вбачається встановлення загального правила щодо одномоментного виникнення спільної поруки перед кредитором за зобов'язання боржника на підставі спільного волевиявлення в межах єдиного договору, з огляду на що ці норми не можуть бути застосовані до правовідносин, що розглядаються з хронологічно послідовними поруками, основні (забезпечені) зобов'язання за якими не співпадають.

Місцевий та апеляційний господарські суди невірно застосували наведені норми матеріального права, що призвело до прийняття незаконного рішення про існування солідарного у розумінні ст. 543 ЦК України обов'язку відповідачів перед позивачем.

Поряд із цим, суди попередніх інстанцій, визначаючи можливість солідарного стягнення заявлених сум та встановлюючи територіальну підсудність розгляду означеного позову за місцезнаходженням відповідача-2 саме через наявність договору поруки №70/Z-7 від 28.07.2014, не звернули уваги на необхідність оцінки його відповідності вимогам діючого законодавства.

Так, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 554 ЦК України, укладення договору поруки має передувати порушенню основного зобов'язання боржником.

Таке порушення боржника, що не є стороною договору поруки, є визначеною законодавцем відкладальною умовою у розумінні ч.1 ст.212 ЦК України. Настання наслідків договору поруки у вигляді виникнення солідарного обов'язку у поручителя перед кредитором обумовлене саме цією обставиною, і на момент вчинення договору поруки сторонам, якими є кредитор і поручитель, має бути достеменно невідомо, настане ця обставина чи ні.

Між тим, всупереч означених положень, договір поруки №70/Z-7 від 28.07.2014 було укладено для забезпечення виконання зобов'язань відповідача-1 як поручителя третьої особи згідно договору поруки №70/Z-5, а не як основного боржника, і таке укладення відбулося як після порушення умов кредитного договору третьою особою, так і після порушення договору поруки №70/Z-5 відповідачем-1. Означена обставина зумовлює необхідність ретельного встановлення та надання належної правової оцінки реальної спрямованості договору поруки №70/Z-7 від 28.07.2014 на настання обумовлених ним наслідків.

Також, судами попередніх інстанцій не досліджувалося питання правомірності застосування позивачем підвищеної процентної ставки плати за користування кредитом, та взагалі не було з'ясовано правової природи вказаного вище зобов'язання позичальника зі сплати підвищеного відсотка за наданим кредитом.

Як вбачається з розрахунку позовних вимог, збільшення процентної ставки відбулося тричі з 9,5% до 10,5% починаючи з 01.11.2013 р., з 10,5% до 11,5% починаючи з 15.01.2014 р. та з 11,5% до 13,5% починаючи з 01.05.2014 р.

Відповідно до пункту 3.1.1. кредитного договору, підставою для застосування позивачем підвищеного відсотка є саме порушення у розумінні ст.610 ЦК України визначених кредитним договором зобов'язань третьою особою як позичальником. Між тим, порушення зобов'язань як підстава для нарахування відсотків за змістом положень ст.549 ЦК України та ст. 230 ГК України визначає такі відсотки як штрафні санкції (неустойку), тоді як відповідно до ч.2 ст.345 ГК України проценти, що нараховуються на кредитні кошті, є платою за їх надання, що не пов'язана із порушенням зобов'язань.

Наразі, положення ст.549, ч.2 ст.625 ЦК України не передбачають можливості нарахування стягуваної за позовом пені та 3% річних на суми неустойки, а відтак, належне встановлення правової природи підвищеного відсотка та обґрунтованості його застосування істотним чином вливає на правильність визначення як суми стягуваної заборгованості, так і розміру належної до сплати пені і 3% річних.

Колегія суддів вважає передчасними висновки апеляційного суду як про збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок підписання 07.04.2011 між позивачем та третьою особою договору №2 про внесення змін до кредитного договору №70 від 23.12.2010 без дослідження взаємозв'язку між такими змінами та підвищенням процентної ставки за кредитом з урахуванням дійсної правової природи такого підвищеного проценту, так і про погодження такого збільшення обсягу відповідальності поручителя шляхом укладання 07.04.2011р. між позивачем та відповідачем-1 договору №1 про внесення змін до договору поруки №70/Z-5 від 23.12.2010 р.

Так, зі змісту ч.1 ст.559 ЦК України випливає, що згода поручителя на зміну забезпеченого зобов'язання, яка збільшує обсяг відповідальності поручителя, має бути надана не пізніше (одночасно або передувати) моменту запровадження таких змін основного зобов'язання. Дійсно, якщо така зміна вже відбулася, а поручитель своєї згоди ще не висловив, то правовідносини поруки припиняються, а ймовірна подальша згода поручителя не скасовує та не впливає на факт припинення поруки.

При цьому, слід враховувати, що згода поручителя надається в порядку та у спосіб, який передбачений договором поруки. Якщо договором поруки передбачено зміну його умов за письмової згоди сторін, то у такому разі саме лише повідомлення кредитором або боржником поручителя про зміну умов договору не є доказом надання поручителем згоди (п. 4.1.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24 листопада 2014 року №1).

Колегія суддів касаційної інстанції наголошує, що цілком обґрунтовані висновки апеляційного суду про процесуальну неприйнятність у світлі положень ст. 22 ГПК України заяви позивача про зменшення розміру позовних вимог не є підставою для ігнорування судом при визначені обсягу належної до стягнення суми пені положень Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», що набрав законної сили 15.10.2014р. - вже після винесення рішення суду першої інстанції 22.09.2014 р. Дійсно, приписи ст. 2 означеного закону відносно зупинення нарахування пені з 14 квітня 2014 року мають ретроспективну у розумінні ст. 58 Конституції України дію для розглядуваних правовідносин та не містять жодних вилучень щодо їх незастосування через наявність судового рішення про стягнення відповідної суми пені.

Метою касаційного перегляду справи є перевірка застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. З урахуванням вищезазначеного, а також зважаючи на те, що касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази, а також враховуючи те, що прийняті у справі рішення та постанова не відповідають нормам чинного законодавства, вони підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, в тому числі з'ясувати, чи підлягає нарахування та стягненню у складі заборгованості збільшена позивачем процента ставка за кредитом, чи відбулося збільшення зобов'язань відповідача-1 як поручителя внаслідок внесення змін до кредитного договору та чи було погоджені зазначені зміни з боку відповідача-1, а також перевірити правомірність укладення договору поруки №70/Z-7 від 28.07.2014, і на підставі об'єктивного, повного та всебічного дослідження усіх обставин, що мають значення для розгляду справи по суті, у їх сукупності, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

На підставі наведеного вище та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Донецький металопрокатний завод» задовольнити повністю.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 грудня 2014 року та рішення господарського суду міста Києва від 10 вересня 2014 року скасувати.

3. Справу № 910/16157/14 передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді В.І. Татьков

С.Р. Шевчук